Таємниці оборонної мережі: увійшовши у світ фортифікацій на Харківщині за розповіддю Синєгубова

На тлі гучних інформаційних повідомлень про гуманітарну допомогу з боку Азербайджану та символічне перетворення автозаправних комплексів SOCAR на «пункти незламності» формується позитивний публічний образ компанії, що активно підтримує Україну в умовах війни. Водночас за межами широкого медійного фокусу розгортається інший процес, значно менш помітний, але не менш важливий з точки зору державних інтересів. Йдеться про діяльність компанії «Торговий дім Сокар Україна» у сфері великих державних закупівель, які потребують уважного аналізу з позицій економіки, етики та безпеки.

Офіційно компанія позиціонує себе як надійний партнер держави, здатний стабільно забезпечувати постачання пального та інших ресурсів у критичний для країни період. Проте умови окремих контрактів, обсяги фінансування та обмежена конкуренція в тендерах викликають запитання щодо реальної вигоди для бюджету. У деяких випадках вартість закупівель виглядає завищеною порівняно з ринковими пропозиціями, а самі процедури — надмірно закритими для альтернативних постачальників.

Окрему увагу привертає походження пального, яке постачає переможець закупівлі. Дизельне пальне надходить з угорського нафтопереробного заводу, що входить до корпорації MOL. Цей факт набуває принципового значення з огляду на те, що Угорщина продовжує отримувати нафту з Російської Федерації через трубопровідну інфраструктуру, яка проходить територією України.

Навіть після запровадження санкцій проти окремих російських нафтових компаній, зокрема Лукойлу, постачання російської сировини не припинилося. Воно трансформувалося у складні логістичні та юридичні ланцюжки, де змінюються формальні продавці, але не джерело походження нафти. У результаті держава Україна через закупівлі стратегічної компанії фактично оплачує пальне, вироблене з російської сировини, причому за цінами, які перевищують пропозиції вітчизняного виробника.

Ситуація стає ще більш резонансною на тлі публічних заяв про розширення стратегічного партнерства між азербайджанською державною компанією SOCAR та російським Газпромом. Хоча представники азербайджанської сторони називають будь-які звинувачення у співпраці з країною-агресором безпідставними та медійною атакою, російські офіційні джерела відкрито повідомляють про нові домовленості та розширення співпраці.

У цьому контексті благодійні ініціативи — генератори, безкоштовна вода чи чай на автозаправках — виглядають радше інформаційною ширмою. Реальні фінансові потоки формуються не у волонтерських програмах, а в багатомільйонних державних контрактах, де кошти з українського бюджету через складні міжнародні ланцюги опиняються у системі, пов’язаній з економікою країни-агресора.

Питання полягає не лише у ціні дизельного пального чи формальному дотриманні санкційних обмежень. Йдеться про стратегічний вибір держави у воєнний час — чи може компанія з непрозорим ланцюгом постачання і зв’язками з партнерами Газпрому бути надійним постачальником для критичної інфраструктури України.

Аномально низькі температури, що накрили Україну, суттєво позначилися на ситуації на лінії фронту та вплинули на характер бойових дій. Через сильні морози російські окупаційні війська зіткнулися з додатковими труднощами під час спроб просування вперед, що призвело до помітного зниження темпів їхніх наступальних дій. Про це повідомив начальник відділу комунікацій Третьої окремої штурмової бригади Данило Мельников під час ефіру на телеканалі «Київ24».

За словами військового, різке похолодання ускладнює логістику, використання техніки та організацію штурмових дій противника. Мороз впливає на роботу двигунів, стан озброєння, пересування особового складу та можливість швидко реагувати на зміну обстановки. У таких умовах будь-яка помилка або затримка може мати критичні наслідки, що змушує окупантів діяти обережніше та повільніше.

Мельников підкреслив, що особливо складною ситуація залишається безпосередньо на передовій. За температур близько мінус 20 градусів українські військові змушені тримати оборону в умовах, де часто немає можливості облаштувати глибокі окопи чи забезпечити повноцінне обігрівання позицій. За його словами, ці умови є серйозним випробуванням для особового складу, який перебуває на лінії зіткнення.

На тлі морозів бойові дії тривають і на інших напрямках. За даними аналітиків, українські сили відновили свої позиції в Куп’янську, взявши під контроль значну частину міста, яка раніше перебувала у так званих «сірій» та «червоній» зонах. Водночас російські війська продовжують утримувати позиції у північній частині міста.

Разом із тим противник має окремі тактичні успіхи на Донеччині. Зокрема, російські підрозділи просунулися поблизу Удачного та Гришиного, а також на півдні підконтрольної Україні частини області. Окупанти також зафіксували просування в районі Привільного, що розташоване на напрямку до Слов’янсько-Краматорської агломерації.

Ситуація на фронті залишається напруженою, а погодні умови лише додають складнощів як для оборони, так і для наступальних дій обох сторін.

В Україні дедалі чіткіше усвідомлюють ризик того, що у разі потенційної мирної угоди країна може залишитися без реальних механізмів захисту від повторної агресії. Сам факт припинення бойових дій не означає настання стабільного миру, якщо не буде створено надійної системи стримування та відповідальності. Українське суспільство, держава і експертне середовище дедалі більше сходяться на думці, що мир без безпеки є лише паузою, а не вирішенням конфлікту.

Однією з ключових загроз вважається можливість реваншу з боку агресора, який може використати період формального миру для відновлення ресурсів, переозброєння та підготовки до нового етапу тиску. За відсутності чітко прописаних і гарантованих міжнародних зобов’язань будь-яка угода ризикує перетворитися на декларацію без практичної сили. Історичний досвід показує, що домовленості, які не мають механізмів примусу до виконання, швидко втрачають свою цінність.

Такий підхід передбачає створення численної армії мирного часу, масштабні інвестиції у сучасні військові технології, розвиток власного виробництва озброєнь і повну перебудову оборонного сектору. Мова йде про реформу системи закупівель, оновлення підходів до мобілізації та служби, технологічну модернізацію війська і стабільне фінансування оборони на роки вперед.

Потреба у власній системі стримування стає особливо актуальною на тлі того, що запрошення до НАТО — найбільш надійний для України варіант безпеки — наразі виключене. Без колективної оборони, передбаченої статтею 5 Альянсу, Україна змушена розраховувати на окремі двосторонні угоди, які не мають такої ж юридичної та політичної ваги. До того ж Росія вже відкрито сигналізує, що буде виступати проти будь-яких формальних гарантій безпеки для України.

Додаткову тривогу в Києві викликає непередбачуваність політики США. Різкі зміни позицій — від скепсису щодо цінності союзників до демонстративно теплих сигналів у бік Кремля — породжують сумніви в тому, що у разі порушення режиму припинення вогню Вашингтон буде готовий до жорстких дій. У цьому контексті дедалі частіше звучить думка, що розрахунок на зовнішній захист може виявитися фатальною помилкою.

План Б для України — опора на власні сили. Ключовим елементом цієї стратегії залишається велика армія. Під час мирних переговорів Київ наполягав на збереженні чисельності війська на рівні близько 800 тисяч осіб. Водночас потенційне перемир’я означатиме хвилю демобілізації, що створить колосальний виклик — як з точки зору комплектування, так і з точки зору фінансування.

Паралельно Україна робить ставку на технологічну перевагу. За час повномасштабної війни було сформовано цілу екосистему безпілотних систем, ракет, засобів радіоелектронної боротьби та перехоплення. Втім, самі технології не працюватимуть без зміни управлінських і організаційних підходів, а також без розвиненої оборонної промисловості та стійкого державного бюджету.

Юридично зобов’язуючі угоди про безпеку зі США та європейськими державами, а також можливе розміщення багатонаціональних сил так званої «коаліції бажаючих» залишаються важливими пунктами переговорів. Однак у Києві дедалі чіткіше наголошують: усе це може бути лише доповненням до власної армії, але не її заміною.

За такого сусідства Україна змушена виходити з реальності, в якій лише сильна, добре оснащена і фінансово забезпечена армія здатна гарантувати незалежність держави та не допустити повторення російської агресії.